Жниварська обрядовість в Україні

Категорія: Історичний календар. Обрядовість Створено: Неділя, 05 липня 2020, 20:27
Notice: Undefined variable: info in /home/ksere795/niez.com.ua/templates/urbanlife/html/com_content/article/default.php on line 176

Хліб в Україні був надзвичайно шанованим і вважався святим. Існував культ хліба, тісно пов'язаний з зажинками, обжинками, які дослідник народного мелосу І. Земцовський вважав апофеозом річного календарного кола, а весь господарський рік селянина зосереджувався навколо ниви, навколо хлібів. Жниварські обрядодії знаменували початок осінньої звичаєвості та свят. Зазвичай, їх приурочували до Петрового дня:

«Минулася Петрівонька, почались жнива,

Наробилася у полі, що ледве жива».

Урочисто зажинати йшли лише на лан озимого жита – найважливішої злакової культури на Україні. Зажинки здійснювали переважно у т. зв. «легкий» день. Лише в деяких випадках зажинали у понеділок, вважаючи, що належить розпочинати жнива саме цього дня, адже й Господь починав творити світ з понеділка. Вибір зажинкового дня залежав і від певних святкових дат. «Як мають зажинати, згадують, на який день випало Стрітення. В такий день ідуть зажинати, крім понеділка». Також початок жнив могли пов’язувати із місячними фазами: починають жнива у перші сім днів нового місяця. На повний місяць починати не можна.

Про важливість зажинкового дійства свідчить і те, що в цей день навіть робили урочисту вечерю. З плином часу звичай зажинкової трапези поволі виходив з ужитку. Поволі відмирали і інші традиційні елементи зажинків, серед яких не останнє місце займав звичай виходити на ниву зажинати збіжжя у чистому святковому одязі. На зажинки виїжджали всі возами, брали з собою свіжий хліб. «На рушник кладе хліб і сіль. Тоді помолиться Богу: Господи Боже, поможи! Тоді зажне три жменьки і кладе їх навхрест». Подекуди хліб з сіллю на рушнику клали поруч із жнивним ланом. Іноді для цього готували спеціальне місце на зажинковій ниві.

Власне зажинкам передував обхід жнивного лану. Перед тим як розпочати жнива, господарі намагалися виявити, чи не зроблено де «залому». Поширеним було повір’я про те, ніби в кожному селі були такі «знавці», які вміють заломлювати на чужу біду жмути стебел на хлібному лані. Такої шкоди боялися.

Певною урочистістю відзначався сам акт зажинання. Перш ніж зжати перші стеблини нового врожаю, зверталися в молитві до Бога: «Дай, Боже, в добру пору почати, а ще в луччу кончити». Перші вижаті жмені збіжжя кладуть навхрест і залишають на лану впродовж жнив, як оберіг поля. Наступних пару жмень вижатих стеблин зв’язують у зажинковий снопик, який несуть додому, ставили на покуть, під образи, де він зберігався певний період. Зв’язавши перший сніп, жниця не клала, а ставила його, приказуючи при цьому:

«Стій, сніп, на сто кіп,

Що хип, то й сніп,

Що колосок, то й мішок».

Дожинала (закінчувала жнива) зазвичай, найстарша жінка, бо вважали: хто дожинає, той старість на собі лишає». В деяких місцевостях (Чернігівщина) навпаки, останній сніп повинна була вижати дівчина або наречена.

Заключний етап жнив – обжинки – доволі складний за формальною структурою. Насамперед це стосується такого обжинкового атрибута як «борода». Цим терміном позначали жмут незжатих стеблин, які залишались у полі після обжинків. Замість «бороди» подекуди вживали термін «квітка», а  термін «дід» виявився найвживанішим на території Київського Полісся. Паралельно з цим, у багатьох поліських селах «бородою» називали жмут житніх колосків, прикрашених квітами, який несли додому, дожавши ниву.

Останній день жнив включав цілий ряд урочистих дійств. «З дому несеш багато квіток і несеш окраєць хліба». Коли дожинають ниву, обирають місце для «бороди». На «бороду» залишають стебел на жменю, щоб можна було обв’язати і покласти окраєць хліба. «Прополемо стерню і бур’янки, простелимо тряпочку чистеньку, на землю хліб не ложили. Кладемо хліб, соль і цвєточків. Колосся лишали, шоб воно стояло. І пташечки поїдали то всьо. Хай пташечки поїдять, а нам здоров’є посилають». Отже, незжаті стеблини з колосками селяни зав’язували червоними нитками чи стрічкою у трьох місцях. Потім прикрашали квітами, втикали паличку, найчастіше цурку, якою закручували перевесла. Прополювали поміж стеблинами бур’ян, витереблювали зерна з колосків, імітуючи сівбу. Простеляли чисту шматинку, на яку клали окраєць хліба із сіллю. Так залишали «бороду» у полі аж до наступної оранки.

 П. Чубинський, фіксуючи обжинкові звичаї в різних регіонах України, подає окремі відомості про неї. За його даними, дожавши ниву, залишають кілька стеблин і зв’язують з них «бороду» колоссям униз, з якої виминають зерна і ніби сіють, примовляючи: «Роди, Боже, на всякого долю – і бідного й багатого». Потім заставляють парубків пролазити поміж стеблами «бороди».

У комплекся обжинкових дійств не останнє місце займало качання по стерні навколо «бороди». «Біля обжинка ще й качаються і співають:

Роди, Боже, жито да й на друге літо…

То вже кажут: «Вже Ксенька «обжинка» зробила, бо он співає. Качаються і кажут: «Нивко, нивко, верни мою силку! Нивці – гнойок, а воликом – лойок!».

Коли ж дожинали ниву толокою, тоді женці виготовляли у полі «вєнок», який до хати господаря несла дівчина. Повертаючись з лану, женці співали:

Ой, обжинки, господарю, обжинки,

Хотять наші женчики горілки.

Не так серпи, як женці,

Хорошії дівчата у вінці».

 Завершальним акордом обжинків була гостина, обов’язковими стравами на якій були вареники і каша.

Отже, в календарно-побутовій обрядовості українців аграрні мотиви займають важливе місце. В окремих циклах річного календарного кола вони виступають на перший план, досягають свого максимуму, в інших наближаються до згасання. Але вони ніколи не згасають повністю, як не зникає впродовж року турбота про врожай – основне джерело достатку хлібороба. Аграрні мотиви творять основу календарної обрядовості українців.

Старший науковий співробітник Музею українських обрядів                                                    С. М. Зубер